В щербатім кльоші вогнебокі яблука пушать,
Звосковані руками ніжними наївних німф садів,
І медвяна – не штучна благодать
Пливе кімнатою – не залиша слідів
В масній, ще не зіпсутій звуком тиші,
А птаха на папері ранку вірші пише,
Вмовкаючи від часу час.
Зойк поїзда межи домами згас.
І перестук коліс, й натужний хрип вагонів
Не прочинять небес повіки сонні,
Бо ранок ще.
***
І осіннє, пропахле теплими звуками місто,
І рогатий тролейбус, в якому нікуди сісти,
І асфальт, зацілований листям кленовим,
І зупинки, де згасають останні розмови.
І реклама, що нахабно блимає в очі,
І погаслий ліхтар (не ввімкнути, бо не доскочиш),
І машина, що гальмами виє з розпуки,
І твої очі, повні гріховної муки…
Ігор ГАВРИЩАК,
доцент кафедри української мови